Вінниця змінилася. Тепер тут ходить жовто-червоний туристичний паровозик, центральною вулицею, яка нагадує європейські. Тут найкращий в Україні фонтан, який може виконувати роль кінопроектора. Тут є своя фортеця – «Мури», своя ратуша – водонапірна башта, тут є палаци та палацики. Нинішня Вінниця туристичне місто, і мало того – його у 2013 році журнал «Фокус» визнав кращим для життя в Україні. Ось тобі й Вінниця. А я пам’ятаю як ми провели колись півдня у цьому, тоді, брудному й нецікавому місті, із якимось суперпровінційним автовокзалом, забитими вщерть тролейбусами, похмурим, байдужим населенням. Але часи змінюються, і Вінниця змінюється разом з ними. Лише автовокзал залишився таким само страшним, як у часи розвалу союзу (принаймні так він виглядає вночі).
Мури монастиря єзуїтів
Водонапірна башта - нинішній символ Вінниці
Будинок Четкова
Від чого лише не виводять дослідники назву «Вінниця»: це і винокурня, і весільний посаг (давнє слово «віно»), і притока Південного Буга Вінничка. Але не будемо колупатись у топонімічних особливостях назви, а коротко пробіжимося історією Вінниці. Отже, вперше назва міста зустрічається у документах 1360-х років, і пов’язана із будівництвом тут укріплення Федором Коріятовичем, племінником Великого Литовського князя Ольгерда. Цього Коріятовича доля потім заслала у Закарпаття – його ми всі добре знаємо у зв’язку із розбудовою ним замку у Мункачі (Мукачевому). Але перша письмова згадка з’явилася, звичайно, пізніше, ніж з’явилося саме місто. Археологи знайшли у Вінниці рештки забудови першої половини 13 століття.
До 1569 року Вінниця входила у склад Великого князівства Литовського. Це був дерев’янно-земляний замок, який стояв на шляху у кочівників. Ну а після 1569-го (це була Люблінська унія) місто ввійшло у Брацлавське воєводство Речі Посполитої, хоча ще раніше власниками Вінниці стали найбагатші магнати України – князі Острозькі, які перенесли замок, а разом з ним і місто, в інше місце, яке вони вважали більш придатним для оборони.
